Ліна Костенко " Мої кохані, милі вороги!"

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Ліна Костенко "Не говори печальними очима..."

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Василь Симоненко "Я тобі галантно не вклонюся..."

Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою

Спеленає землю довга ніч,

Довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти крихітна і мила,

І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

Василь Симоненко "Ну, скажи — хiба не фантастично..."

Ну, скажи — хiба не фантастично,

Що у цьому хаосi дорiг

Пiд суворим небом,

Небом вiчним,

Я тебе зустрiв i не зберiг?

Ти i я — це вiчне, як i небо.

Доки мерехтiтимуть свiти,

Будуть Я приходити до Тебе,

I до iнших йтимуть

Гордi Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скiльки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вiчнi,

Ми з тобою просто — ти i я...

I тому для мене так трагiчно

Те, що ти чиясь, а не моя.

Надя Ковалюк "Це не вірш так щемить..."

Це не вірш так щемить… Це розсипались бісером зорі

із небесної скриньки, що тріснула в ніч крижану.

Це ревнива зима так вибілює сни кольорові,

у яких я любов крадькома у полях твоїх жну…

Це не вірш так щемить… Це здригнулися пам’яті крила…

Це дорогу свою від руки, наче обрис межі ́,

ти по долі моїй так невміло накреслив пунктиром,

і чорнилом наляпав на ви́прану постіль душі ́…

Це не вірш так щемить… Це вчорашнього дня мого пісня,

що злетіла із вуст і злила́ся із вовчим виттям.

Це придуманий світ мій здригнувся струною і тріснув,

уповільнивши раптом гарячого серця биття...

Це не вірш... Це - життя...

Ігор Бойчук‬ "Під дощем"

Вона стояла під дощем без парасолі,

Холодний вітер бавився плащем.

Солоні сльози падали поволі –

Вона одна стояла під дощем.

Ховала погляд, від людей ховалась,

Хотіла зникнути чи навіть утекти.

Чимдуж втікати тілом поривалась,

Та ноги відмовлялися іти.

Хотіла крикнути, та все-таки мовчала,

Забувши раптом всі задумані слова.

Вона не йшла, вона лише стояла,

Бліда й холодна, наче нежива.‪‎

Ліна Костенко "Я егоїстка?"

Я егоїстка?

Мабуть, ви праві.

І я, бувало, думала про себе.

Тримає час гріхи мої нові,

Коли старі ще відмолити треба. 

Я Лицемірка?

Що ж, можливо, й так.

Життя навчило маски одягати.

Щоб викупити спокій на п'ятак 

Доводилося інколи брехати.

Я надто горда?

Вперта, як віслюк?

Якщо і ,так, не вам мене судити.

Я від повчань втомилась і наук,

А ідеально не навчилась жити.

Бездушна я?

Жорстока і черства?

Ну що іще там? Це усі провини?

Я визнаю, були й мої слова

Бездушними, жорстокими, черствими.

Були й дороги інколи криві.

Бувало, й зло лишалося за мною.

Я егоїстка?

Мабуть, ви праві...

Та я й не прикидалася святою.

Як бачиш, я — не подарунок долі.

Терпи таку, або втікай щодуху, 

Поки ще ми не з'їли пуда солі 

І світ не встиг замкнутися наглухо.

... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.

Я, мабуть, від природи трохи з перцем. 

Дивися сам, до кого тягнеш руки,

Щоб потім не хапатися за серце.

У нас з тобою дуже різні мови.

Чи можна їх в єдину об'єднати? 

Повір мені, повір мені на слово: 

Тобі не вдасться бурю покохати