Ліна Костенко "І не дивуй, що я прийду зненацька"

І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

Ліна Костенко "Я думала, — це так, а то була вже Доля..."

Я думала, — це так, а то була вже Доля.

Душа ледь встигла стати на крило,

і раптом входить Вічність без пароля,

і все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.

Але ж обридла звичка до нещасть!

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.

І що життя ніхто вже не віддасть.

Євгенія Юрчишина-Кулик "Осінь золотиста"

Такі пречисті небеса...

Така скрізь осінь золотиста...

Така навкруг сонна краса

У листі злотім, мов намисто...

Воно поволі так спада,

Танцюючи останній вальс...

Музики ніжної краса

Так заворожує всіх нас...

А листя жовте і багряне,

Зелено - жовте, золоте...

Це чудо дивне, незрівнянне

Під ноги тихо так паде...

Шурхоче листя під ногами,

І так мені його шкода...

А ти шепнув мені устами,

Що я -- найкраща крізь літа...

Василь Симоненко "Ромашка"

Цвіла ромашка в полі на межі,

До сонця й вітру бісики пускала,

Аж доки руки лагідні чужі

Ромашку для букета не зірвали.

Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,

Ти цілувати їх була готова,

Для них за біль своїх образ і мук

Ти не знайшла докірливого слова.

Благословляла тихо мить ясну,

Коли в його потрапила тенета,

А він тебе і не любив одну,

А лише як прикрасу для букета.

Оксана Кузів "Гості"

Час не летить, то просто ми не вічні.

Час був, час є і буде на віки…

То тільки ми гостюємо у Вічності

Одну секунду… Кажемо, роки.

То тільки ми собі таки міркуємо,

Що люди – вісь і крутиться Земля

Довкола наших похотей і пристрастей...

І кожен з нас -- то Всесвіт, то стезя…

А ми ніхто… Точніше, гості блудні,

Котрих Господь в обитель запросив,

Аби ділили разом свята й будні,

Спожили Хліб й Вино, побули з Ним…

Час не летить, то просто ти не вічний.

Час був і є, і буде на віки…

Отож  поводься у гостях по-людськи,

Для чогось Бог хотів, щоб гість був ТИ…

Олена Галета "Не зводь мостів..."

Не зводь мостів.

Мости — то тільки свідчення

Про те, що не зійдуться береги.

За кожним кроком

меншає снаги

І більшає води у руслах відчаю.

Повернення

тривалі і страшні —

Не стане вір, щоб вистелити відстані.

Мовчання кожне

має іншу істину —

Сріблясту рибу в чорній глибині.

А на душі

насипано піску,

А за душею вітер, ніби з вирію…

Ковтаєш воду,

мертву і м’яку,

І жодне слово голосом не вигрієш. 

Галина Кончаківська "Про кохання... і не без моралі"

Залицявся  вітер до калини:

"Люба, стань дружиною мені.

Даруватиму тобі щоднини

Кришталеві роси весняні.

Буду колискової співати

Кожної вечірньої зорі.

Ще... від спеки буду рятувати,

Як пектиме сонце угорі..."

А калина вітрові сказала:

" Солодко ти вмієш говорити.

Тільки гарних слів для мене мало...

Доведи, що будеш вік любити!"

Але вітер вже її не слухав -

Над швидкою річкою гуляв.

Ніжно-ніжно над лозою дмухав

І... плакучу вербу підмовляв.

Галина Кончаківська "Знайду свій загублений світ"

Дам волю думкам і мріям

І випущу їх в політ.

І, може, бо є надія,

Знайду свій загублений світ.

Немає у ньому тривоги,

Все просто і легко у нім.

До щастя ведуть всі дороги,

А щастя провадить у дім.

Немає у ньому печалі.

Довкола сама благодать.

А сльози – душі скрижалі –

Хіба що росою блистять...

Блукають думки і мрії...

Та світ той далеко від нас.

Галина Кончаківська "Янголи посеред нас"

Блукають янголи – самотні і забуті,

Облиті брудом нашої брехні,

Святою ласкою до нас прикуті...

Блукають янголи…А ми, сліпі,

Снуємо світом, погляди ховаючи.

Шукаєм раю! (Боже, де ж той рай?)

І б`ємо цвяхи, душі розпинаючи,

А потім кажем серцю: не ридай...

Галина Кончаківська "Гроза"

Розсікали небо блискавиці.

Вітер хмари шматував зубами,

Злився, безсоромно рвав спідниці 

Молодим вербичкам над ставками…

Очерет хилився аж до плеса…

Чи соромився, чи то злякався…

Раптом почорніла синь небесна, 

Розлилась дощем. Мов жбан урвався!

Світ завмер, закутавшись в стихію,

Що… здалось… на мить життя пропало…

Лиш вітри ще більше шаленіли

Й небо громовицями стогнало.

Та за хвилю все раптово стихло…

Десь пропали хмари, дощ спинився.

Посміхнулось сонце, і поникло

Колос на полях заколосився…

Василь Симоненко "Тиша"

Не розірвати цю холодну тишу,

Вона міцна й похмура, мов граніт,

Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу

Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі, й шторми — то дитячий лепіт,

То відчайдушний виклик німоті,

То безнадійний крик у безконечнім склепі

І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.

О, чим її, прокляту, розірвать,

Щоб зашуміло щастя стоголосне

І не дало нам більше спать?!

Ліна Костенко "І тільки злість буває геніальна"

І тільки злість буває геніальна.

Господь, спаси мене від доброти!

Така тепер на світі коновальня,

що треба мати нерви, як дроти,

А нерви ж мої, ох нерви,

струни мої, настренчені на епохальний лад!

А мені ж, може, просто хочеться щастя,

тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!

Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.

Лежить під небом, чистим і високим,

холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,

і я у ніжність ледве добреду.

Яким вогнем спокутувати мушу

хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.

Смаглява золота віолончель.

Справляло б тіло пристрасті обжинки

колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,

такі б ото улучила слова,

що як по змісту, може, й в'януть вуха,

а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни

на цю, таку струнку, віолончель,

що їй футляр — усі по черзі труни

вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

Ліна Костенко "Не треба класти руку на плече"

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці,

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку,

Він любить навіть відстань і розлуку,

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв,

він чує тихі кроки браконьєра,

Він пастки жде від погляду, від слів,

і цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться,

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

Оксана Кузів "Замріяна, ішла собі поволі..."

Замріяна, ішла собі поволі..

В кишені дзенькотіли копійки…

Гармидер міста. Збайдужілі люди…

Не помічала. Йшла, як у віки,

Веселою, красивою, крилатою,

Черкала світлим поглядом небес,

І чиста думка тріпотіла птахою

Так, ніби їй в душі Христос воскрес.

Щаслива разом з вітром у кишені,

Та світлом в серці, поглядом вповні…

Ішла собі задивлено крізь місто,

А ноги ледь торкалися землі.

Вона радіє, бо у неї – воля

І сонце, й небо, й зорі у вікні.

А ще – у серці джерело любові

Аж хлюпає, аж б’є з її душі…

Ліна Костенко "Подаруй мені, доле..."

Подаруй мені, доле, у вікнах березу. 

Хай спочине душа в оберегах беріз. 

Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно, 

Не завдавши нікому ні смутку, ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось я мушу. 

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти. 

Тут не можна пройти, не поранивши душу. 

Тут свобода не сходить, тут сходять хрести

Роксолана Жаркова "Бути снігу завтра"

Ліна Костенко " Мої кохані, милі вороги!"

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Ліна Костенко "Не говори печальними очима..."

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Василь Симоненко "Я тобі галантно не вклонюся..."

Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою

Спеленає землю довга ніч,

Довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти крихітна і мила,

І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

Василь Симоненко "Ну, скажи — хiба не фантастично..."

Ну, скажи — хiба не фантастично,

Що у цьому хаосi дорiг

Пiд суворим небом,

Небом вiчним,

Я тебе зустрiв i не зберiг?

Ти i я — це вiчне, як i небо.

Доки мерехтiтимуть свiти,

Будуть Я приходити до Тебе,

I до iнших йтимуть

Гордi Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скiльки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вiчнi,

Ми з тобою просто — ти i я...

I тому для мене так трагiчно

Те, що ти чиясь, а не моя.

Надя Ковалюк "Це не вірш так щемить..."

Це не вірш так щемить… Це розсипались бісером зорі

із небесної скриньки, що тріснула в ніч крижану.

Це ревнива зима так вибілює сни кольорові,

у яких я любов крадькома у полях твоїх жну…

Це не вірш так щемить… Це здригнулися пам’яті крила…

Це дорогу свою від руки, наче обрис межі ́,

ти по долі моїй так невміло накреслив пунктиром,

і чорнилом наляпав на ви́прану постіль душі ́…

Це не вірш так щемить… Це вчорашнього дня мого пісня,

що злетіла із вуст і злила́ся із вовчим виттям.

Це придуманий світ мій здригнувся струною і тріснув,

уповільнивши раптом гарячого серця биття...

Це не вірш... Це - життя...