Борис Олійник "Літа вже не мчать..."

Літа  вже  не  мчать,
                           як  лошата  прудкі  в  табуні,
Повільно  бредуть,  як  верблюди  в  піску
                                         марокканськім...
Все  легше  когось  підловити  на  щирій
                                             брехні,
Все  важче  купитись  на  срібну  блешню
                                             провокацій.

І  вже  починаєш  не  час  цінувати,
                                         а  мить,
Холодний  аналіз  чуття  затискає
                                                                                                                в  лещата...
                                                                       Все  легше  чийсь  відступ  од  юних  замрій
                                                                                                                    зрозуміть,
                                                                      Все  важче  і  важче  той  відступ  прощати.

                                                                      На  перше  захоплення  око  не  вельми
                                                                                                                    зважа  -
                                                                     Досвідчене  око  навчилось  вивчати
                                                                                                                    й  мовчати...
                                                                     Все  ближче  з  імли  підкрадається  вічна
                                                                                                                    межа,
                                                                     Все  далі  назад  відпливає
                                                                                                   безхмарний  початок.

                                                                      Не  ті  уже  чари  несе  проліскова  пора,
                                                                      Не  той  уже  хміль  від  коси,  і  краси,
                                                                                                                  і  косинки...
                                                                      Все  рідше  від  першого  погляду  серце  вмира,
                                                                      Все  більше  у  ньому  примруженої  оцінки.

                                                                     Певніше  обходиш  ковбані  й  каміння  мулькі.
                                                                     Обачніші  рухи,  скупіші  і  жести,  і  жарти...
                                                                     Все  нижча  відсоток,  рокований  на  помилки.
                                                                     І  так  неймовірно  зроста
                                                                                                            їхня  вартість! 

Борис Олійник "Людей, звичайно, більше..."

Людей,  звичайно,  більше,  ніж  народу...
Коли  виспівує  на  цілий  сход  
Любов  до  людства...  з  сотого  заходу,  -  
Згадай,  нарешті,  і  про  свій  народ  
Хоча  б  за  те,  що  має  він  в  цю  мить  
Виконувати  каторжну  роботу:
За  тебе  перед  людством  червоніть.

Ліна Костенко "І дощ, і сніг, і віхола, і вітер..."

  

І  дощ,  і  сніг,  і  віхола,  і  вітер.
Високовольтна  лінія  Голгоф.
На  біле  поле  гайвороння  літер
впаде  як  хмари,  цілі  хмари  строф.

Нове  століття  вже  на  видноколі,
і  час  новітню  створює  красу.
А  ритми  мчать  -  як  вершники  у  полі.
А  рима  віршам  запліта  косу.

І  в  епіцентрі  логіки  і  стресу,
де  все  змішалось  -  рідне  і  чуже,
цінує  розум  вигуки  прогресу,
душа  скарби  прадавні  стереже. 

Павло Тичина "Не вірте, люди, снігу..."

Не  вірте,  люди,  снігу  —  

Холодній  чистоті:
Краса  його  бездушна
Без  палу  і  вогню.

Укрив  він  як  хутром
Всі  трави  і  квітки:  —
Не  дам,  не  дам  цвісти  вам,
Бо  я  кохаю  сон.

Живі  землі  живої,
Згадайте  ви  весну,
Блакитно-ясні  бурі
І  цвітно-травний  шум.

                                                          Ах,  небу  голубому,
                                                         Ах,  золотим  вітрам  —
                                                         Повірте,  люди,  —  сонцю
                                                         І  музиці  його! 

Олександр Олесь "Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні..."

Ти  знов  прийшла,  щоб  всі  чуття  холодні
Вогнем  страждання  запалить,
Ти  знов  прийшла,  щоб  всі  страшні  безодні
Душі  моєї  розбудить…

Ти  знов  прийшла,  щоб  кинуть  на  поталу
Весь  світ  чуттів  і  дум  моїх,
Щоб  вічно  я  страждав  по  ідеалу
І  досягнуть  його  не  міг.  

Володимир Сосюра "Зима"

Сном  блакитним  заснули  поля,  

і  долини,  і  гори,  й  діброви.
Одягла  білу  шубу  земля,
білу  шубу  зимову.

Одлетіли  давно  журавлі
У  південні  країни  з  журбою,
і  заснуло  зерно  у  землі,
щоб  проснутись  весною,

коли  очі  закриють  поля,
затремтять  і  тополі,  і  клени,
й  скине  білую  шубу  земля 
і  одягне  зелену.  

Максим Рильський "Сніг падав безшелесно й рівно"

Сніг  падав  безшелесно  й  рівно,
Туманно  танули  огні,
І  дальній  дзвін  стояв  так  дивно
В  незрозумілій  тишині.

Ми  вдвох  ішли  й  не  говорили,
Ти  вся  засніжена  була,
Сніжинки  грали  і  зоріли
Над  смутком  тихого  чола.

І  люди  млисто  пропливали,
Щезали  й  гасли,  як  у  сні,  —
                                                                          І  ми  ішли  й  мети  не  знали
                                                                          В  вечірній  сніжній  тишині. 

Максим Рильський "Молочно-сині зариси ланів..."

Молочно-сині  зариси  ланів,
Сніг  на  листках  —  а  листя  ще  зелене!
Я  вийшов,  я  покинув  сутерени,
Назустріч  снігу  голову  відкрив.

Нарешті,  що  таке  любов  для  мене?
Чи  полюбив  —  це  значить  загубив?
Хіба  немає  світа  і  світів
Поза  лицем  зрадливої  Гелени?

Так:  військо  превеселе  я  зібрав,
                                                                          Та  поведу  це  військо  не  на  Трою.
                                                                          Хай  тужиш  ти  —  хай  плачеш  ти  за  мною.

                                                                          Я  новий  обрій  серцем  угадав,
                                                                          Я  віддаюся  вільній  переміні,
                                                                         Я  полюбив  поля  молочно-сині. 

Максим Рильський "За стінами холодна віє ніч..."

За  стінами  холодна  віє  ніч;
Огонь  то  згасне,  то  засяє  знову...
Ах,  так  давно  я  чув  людськую  річ,
Що  вже  й  забув  земну,  звичайну  мову.

А  знаєш  що?  І  там,  поміж  людьми,
Та  сама  тайна  світиться  незримо,
Але  вони  не  бачать  у  пітьмі
Її  своїми  бідними  очима.  

Микола Вінграновський "Лягла зима, і білі солов'ї..."

Лягла  зима,  і  білі  солов'ї
Затьохкали  холодними  вустами.
В  холодні  землі  взулися  гаї.
І  стали  біля  неба,  як  стояли.

Скоцюрбивсь  хвіст  дубового  листа,
Сорока  з  глоду  водить  в  небо  оком,
І  вітер  пише  вітрові  листа,
Сорочим  оком  пише  білобоко.

Що  гай  з  землі  дивився  і  стояв,
Що  солов'ї  маліли,  як  морельки,
А  Київ,  мов  скажений,  цілував
                                                                          В  степах  село  чиєсь,  чуже,  маленьке.

                                                                           Що  я  з  тобою  ще  одні  сніги
                                                                           Зимуємо  на  щасті,  як  на  листі.
                                                                           Нога  в  дорозі.  Вітер  з-під  ноги.
                                                                           І  пам'ять  наша  -  мак  в  одній  колисці.

Микола Вінграновський "Минулося..."

Минулося.  І  вже  не  треба.

Воно  минуло,  не  болить.
Над  білим  полем  біле  небо,
В  гнізді  сорочім  сніг  сидить.

І  тихо  видно  білі  дива,
На  руку  руку  ніч  кладе...
А  тінь  тремтливо-полохлива  -
Хтось  наче  йде!  Хтось  наче  йде...

Минулося...  Твоя  ця  м́ина,
Цей  подих  опівнічний  губ,
Ця  купина  неопалима  -
Забув  би  вже,  давно  забув!

                                                                                           Над  білим  полем  біле  небо,
                                                                                           На  руку  руку  ніч  кладе...
                                                                                           Воно  минуло  -  так  і  треба...
                                                                                           Це  щастя  -  трясця:  нападе
                                                                                           І  вже  не  скоро  відійде...

Микола Вінграновський "Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом..."

Вже  небо  не  біжить  тим  синьо-білим  бігом

В  своєму  зорехмарному  ряду.
Завіяло,  заговорило  снігом
У  полі,  попід  садом  і  в  саду.

Погасло  небо,  і  землі  не  чути.
Сплять  босі  села  в  хаті  на  печі.
І  сняться  їм  борщі  та  калачі,
Та  день  будущний,  миром  не  забутий.

Лиш  царство  заяче  гасає  і  живе,
                                                                          Бринить  деінде  безголовий  сонях,
                                                                          І  скирта-дума  у  сніги  пливе,
                                                                          Пливе  стара,  позаторішня  соня...

Ліна Костенко "Буває мить якогось потрясіння..."

Буває  мить  якогось  потрясіння:
побачиш  світ,  як  вперше  у  житті.
Звичайна  хмара,  сіра  і  осіння,
пропише  раптом  барви  золоті.

Стоїш,  як  стогін,  під  склепінням  казки.
Душа  прозріє  всесвітом  очей.
Кричить  гілля.  З  облич  спадають  маски.
Зі  всього  світить  суть  усіх  речей.

                                                                            І  до  віків  благенька  приналежність
                                                                            переростає  в  сяйво  голубе.
                                                                            Прямим  проломом  пам'яті  в  безмежність
                                                                           уже  аж  звідти  згадуєш  себе. 

Олександр Олесь "Ой не сійтесь, сніги..."

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,

Не губіть ви останньої слави:
Гріє здалека землю усмішка весни,
Пробиваються проліски, трави.

Не злякать вам нікого, холодні сніги,
Бо розтопче вас сонце блискуче.
І нечуваний сміх залуна навкруги,
Як тікати ви будете з кручі.

Микола Вінграновський "Вас так ніхто не любить"

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі червоний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

     Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

    Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновський "Зазимую тут і залітую..."

Зазимую  тут  і  залітую,
В  цій  великій  хаті  не  своїй,
У  кутку  відтихну,  відлютую,
Намовчусь  у  темряві  німій.

Поза  полем  небо  та  піднеб'я,
З-попід  неба  димаровий  дим,
І  літак,  що  сам  летить  від  себе,
Дві  тополі  і  вітряк  один...

Слово  моє,  сила  моя,  славо,
Сльозо  моя,  гніванню  ти  мій,
Хто  і  що  зріднило  нас  й  послало!..
Воле  моя  світла,  не  темній!

Василь Симоненко "Флегматично зима тротуаром поскрипує..."

Флегматично  зима  тротуаром  поскрипує,
Фантастичні  плете  казки,
Позіхає  десь  під  білою  липою,
На  шибки  покладе  мазки.  

Вкриє  землю  габою  сріблястою,
І  в  напруженій  тиші  нічній
Світ  здається  чарівною  казкою,
Нерозгаданим  плетивом  мрій.  

Ліна Костенко "І не дивуй, що я прийду зненацька"

... І  не  дивуй,  що  я  прийду  зненацька. 

Мені  ще  ж  побороти  переляк. 
На  штурм  Бастилій  –  просто.  На  Сенатську. 
А  от  до  тебе  –  я  не  знаю  як. 
Вже  одпручалась  гордістю  і  смутком, 
одборонилась  даллю,  як  щитом. 
Як  довго  йшла  до  тебе,  як  нехутко, 
і  скільки  ще  і  сумнівів,  і  втом! 
Прийми  мою  понівечену  душу, 
збагни  й  пробач  мій  безнемірний  острах. 
Дай  хоч  на  мить  забути  слово  –  «мушу», 
це  перше  слово  з  букваря  дорослих. 
Мені  без  тебе  сумно  серед  людства. 
Вже  людству  не  до  себе  й  не  до  нас. 

 А  дика  груша  світиться,  як  люстра. 
І  чутно  гомін  тополиних  трас... 

З Різдвом Христовим!

Василь Стус "Не любити тебе – не можна"

Не  любити  тебе – не  можна.

Володіти  тобою – жаль.
І  хвилина  діяння  кожна
Випромінює  нам  печаль.
Бути  разом...  в  однім  цілунку.
Злить  уста  і  серця  свої.
Тільки  хвилі  нема  порятунку...
Плачуть  вночі  лишень  солов'ї...
Ти  в  хвилину  чуттєвої  бурі
Не  віддайся  мені,  дивись,
Бачиш  вечора  крила  похмурі?
То  над  нами  вони  зійшлись.
Хай  нам  кажуть:  любити  можна
Тільки  раз.  Того  разу  й  жаль,
І  щаслива  хвилина  кожна
Випромінює  нам  печаль.
Не  ховайся  в  зволоженім  зорі,
Бо  розгойдані  береги 
Поглинаючих  трансмагорій
Будуть  завжди  нам  дорогі.
Ні!  Знайди  і  в  чуттєвих  бурях
Не  перейдену  нами  грань,
Щоб  не  відати  днів  похмурих,
Щоб  не  знати  про  гнів  прощань.
Не  любити  тебе – можна,

То  й  любитись  з  тобою – жаль,
Бо  хвилина  кохання  кожна
Випромінює  нам  печаль. 

Василь Симоненко "Зимовий вечір"

Зимовий  вечір,

Закуривши  люльку,
Розсипав  зорі,
Неначе  іскри,
Пустив  хмарки,
Мов  кільця  диму,
І,  проскрипівши  чобітьми,
Шепнув  морозам,
Щоб  готували  вікна,
Ліси  вбирали
У  білий  іній
Та  готували
Йому  постіль.

Леся Українка "Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?"

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані

І висять тепер надо мною, мов хмари важкі, нерухмані?

Леся Українка "Якби оті проміння золоті..."

Якби оті проміння золоті

у струни чарами якими обернути,

я б з них зробила золотую арфу, –

в ній все було б ясне – і струни, й гуки,

і кожна пісня, що на інших струнах

бринить, мов голос вітряної ночі,

бриніла б на моїй злотистій арфі

тим співом, що лунає тільки в снах

дітей щасливих. Туга б відкотилась

від гуків тих геть-геть удалину,

мов білі тумани, пройняті сонцем,

що здалека леліють, наче злото,

не хмарою, а мрією здаються.

І жалі всі, в гармонію з'єднавшись,

озвались би, мов хори в емпіреях…