Василь Симоненко "Розвели нас дороги похмурі..."

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.

Ліна Костенко "Заворожили ворони світанок..."

Заворожили ворони світанок – 

Не сходить сонце – тільки кар та кар.

Розбившися грудьми об полустанок, 

В траві лежить березовий Ікар.

Пливе перон за сизими шибками.

Туман... Шлагбаум...

 Тиша... Переїзд...

Дерева, як закидані шапками, 

Стоять у гронах ще порожніх гнізд.

Пройти уранці вулицями тиші.

Знайти готелик. Скинути пальто.

І де я, хто я, — полустанків тисячі, — 

Хоч день, хоч два не знатиме ніхто.

І тільки шум далекого прибою – 

Дерева, люди, вулиці, мости...

Валізу віршів привезти з собою

З цього притулку тиші й самоти.

Ярослав Чорногуз "Іще затрималася осінь!"

«Іще затрималася осінь!» -

Мені промовили луги

Віт шепотінням стоголосим…

Все заясніло навкруги.

Мов огортаючи зісподу,

Легенько лащиться вітрець,

Дарує тиху насолоду –

У душу входить навпростець.

Немов тамуючи зітхання,

Із хмар промінням чарівним

Всміхнулося мені кохання

Ласкавим спогадом весни.

Щемливі радості припливи.

Аж оксамитом сяє мох!

Були ми з Осінню щасливі

На луках ніжних цих удвох!

Галина Сподарик "Журавлі"

В болотах їхні чоботи зношені...

Королі!

Їх високість огорне крильми...

Одклечать.

Їм страшна демократія осені...

Одлетять.

Їм смішна диктатура зими...

Ірина Лахоцька "Коли рука торкнеться до руки"

Коли рука торкнеться до руки -

Метелики в душі здіймуться парами.

І закружляють в вальсі понад хмарами

Як твоє серце, так твої думки.

Танцюєш танго, сальсу і фокстрот.

Життя веде і ти вальсуєш колами

І парні танці змінюються солами,

Сумних достатньо і веселих нот.

Чийсь дотик викликає почуття,

Без нього ти по світу ходиш згубою,

Твоя душа наповнюється румбою -

Танцем кохання, пристрасті й життя.

Танцюєш джайв і самбу, ча-ча-ча,

Радіє серце, змучене тривогами.

Борися танцем з власними знемогами,

Втомляться ноги - зцілиться душа.

Галина Приріз "Про маму"

Про маму, мамцю, мамочку, матусю

Мовчати я не можу, тому писати мушу.

Поки очі її бачу, поки голос рідний чую.

Я іскру її любові не згашу, роздую,

Щоб горіла у мені, як в дитинстві зігрівала

І від чорної біди мене завжди вберігала.

Спасибі, рідна, за колиску лозову, плетену,

За розуміння, терпіння і віру в мене,

За казку веселкову і мудру пораду

І в відчаю час тиху, ніжну відраду.

За погляд спасибі, за слова і мовчання.

Можливо, я таки оправдала твої сподівання.

Галина Сподарик "Слово..."

Слово рідне,

Слово гідне,

Слово грізне,

Слово різне…

Слово-птиця,

Слово-криця…

Слово-мудрість,

Слово-вічність,

Линь у пісні!

Слово-воля –

Рідна доля –

Стань на чатах

Свого поля!

Оксана Кузів "Не сприймайте мій плач за слабкість"

Не сприймайте мій плач за слабкість.

Просто, я була довго сильна

І терпіла... Зламались крила...

Виявляється, я не всесильна.

Не дивіться з тугою в очі,

Не шкодуйте мене, як дитину,

І не смійтесь єхидно в спину...

Ще зашвидко мені в домовину.

Я відрощую знову крила.

Вчусь помаленько... але літати...

Розправляю зранену сутність,

Спонукаю серце співати.

Не сприймайте мій плач за слабкість.

В мені волі -- позаздрить й сильний.

Я незламна -- зуміла встати

Там, де падає навіть всесильний.

Ліна Костенко "Зима на землю злодієм зійшла..."

Зима на землю злодієм зійшла

В осінню ніч, не боячись закону,

Зігрілась нагло від її тепла,

Потім злякалася, що втратить силу,

Схопилася за вітер без припону

І швидко зникла в високості.

Щоночі так землі тепло поволі крала.

Нарешті зрозуміла - каятись пора.

М’якою ковдрою на землю голу впала,

Зіщулилася враз, притихла мило,

Прогнала стогін вітру на-гора

Й заснула мирно, вже як гостя

Юлія Мусаковська "Усе, що з нами трапляється, має причину..."

Усе, що з нами трапляється, має причину:

скасовані авіарейси, дощі різдвяні,

міста, в які приїжджаєш на відпочинок,

а вони проростають під ребрами і не в’януть;

загублені спогади, біль, що клює на споді,

важливих послань переплутані адресати,

режим, що асфальтним катком по тобі проходить,

а ти підіймаєшся, зміцнений у стократ.

Обірвані фрази, дроти й сусіди-задроти,

сигнал, що дірявить тишу тонку, як ширму,

цеглина, що падає з даху будинку навпроти –

прямісінько на чиюсь дорогу машину.

І поки ранок дрімає в лунких алеях,

бажання причину знайти підповзає вище.

І ти, переходячи вулицю на зелене,

однаково стережешся і крок пришвидшуєш,

як шило на мило, вимінюєш гнів на милість;

тріщать декорації, змінюються личини.

І спершись на промені світла, немов на милиці,

хтось інший натомість піде шукати причину.

Ліна Костенко "Послухаю цей дощ"

Надя Ковалюк "В подолі осінь сни мої колише"

В подолі осінь сни мої колише.

Шмагає батогами вітрюган.

Для всього є свій час - для слів, для тиші...

і навіть для загоювання ран.

А ніч осіння йорзає на стрісі...

то клену підправляє ірокез,

то зорями натхненно пише вІрші

на голубому аркуші небес.

А листя все летить, як Божа милість, -

в шаленому кружлянні з висоти

на руки мокрих вулиць приземлились

мільйони парашутів золотих.

Каштанові, березові, кленові -

з високого потрапили в земне,

щоб на своїй, ніким не знаній мові

сказати, що усе колись мине.

Що осінь запалає, заіскриться,

лише стряхне з подолу мої сни

і, мов тонка медова паляниця,

впаде в таріль голодної зими...

А ніч шумить, а ніч очей не мружить,

збагнувши, що приходить лиш на мить,

а осінь ділить навпіл мою душу...

А листя все летить, летить, летить.

Немов мого життя осінній танець:

пірнувши з головою в листопад -

роки мої летять у сиву далеч

без права повернутися назад...

Костянтин Мордатенко "Як ручаї біжать сліпма..."

як ручаї біжать сліпмá

крізь пáгілля,

кадúльним димом ллється мла 

з розпáлини;

в калю́жах покая́нний скорб

із трúзною,

берéзи кíтчим молоком

забрúзкані, –

стаю навкóлішки, їдéн,

безпáм’ятний;

ховаю листя золоте 

у пáзуху;

наплáкатися досхочý,

із радістю;

тобою, Дóще, хліб свячý,

вмиваюся…

Оксана Кузів "Дерева цілувалися на відстані..."

Дерева цілувалися на відстані,

Горіли зорі у рядні небес,

Моргали нам, а ми шукали пристані,

І місяць шлях стелив до тихих плес.

Ми йшли за сяйвом сліпо. В серці весело,

У мозку вітер хмари розганяв…

І щастя простирало руки крилами –

І я літала… ти, як птах, літав…

То була молодість – яскрава, безборонна,

Тремтіння в грудях і скажений шал…

Шарівся місяць і ховав свій погляд,

Коли мене ти в очі цілував…

Роки пройшли. Ми нині – не як вчора:

Давно небезтурботні, несмішні

Та й вітер душі вже куйовдить кволо,

Сріблиться сивінь нам у голові.

О, час злетів, немов одна година,

Неначе грім, що траснув батогом…

Дерева виросли і ближчими зробились

Лиш небо всипане зірками, як пшоном.

І пригадалось недалеке вчора…

В твоїх очах від зір горіло ще

І в серці ворушився теплий спогад…

Цілуй скоріш… Хай в грудях не пече…

Оксана Кузів "І на сонці бувають плями..."

Я сьогодні тебе не впізнала,

Зовсім інший якийсь, не мій…

Навіть слово – холодно-лукаве,

Навіть погляд – і той неблагий.

Навіть порух – незграбно грубий,

Навіть подих – і той стальний…

Ти змінився?.. Коли, мій друже?..

Став для мене умить чужий.

Пригорнула такого… не мого,

Бо чомусь мені так шкода

Стало світла твого вчорашнього,

Несхололого ще тепла…

Посміхнувся… Не віриш, мабуть,

У моє милосердя… Дарма…

Бо й на сонці бувають плями…

А мені ще так треба тепла…

Сергій Труш "Осінні роздуми"

Напевне, ти ночами проклинаєш осінь.

Палітру фарб кохання, ту, що я тобі віддав.

Троянду, на котрій сльоза, немов роса,

                               ти заплітаєш в коси,

                        Кусаєш губи, згадуєш слова…

           Тремтячий ніжний голос….

В моїх очах, як слайд, твій стан – і він, немов оса.

Курчат завжди по осені рахують!

Збір урожаю восени: на полі та в садах.

І сни в цю пору світом знов мандрують,

Синиця в небі з журавлем. Порожньо у руках.

Покрова. Сніг, мороз – спішать нас здивувати.

Ялинки в ряд, шепочуть: «Осінь знову – золота!»

Ніч і зоря. Вона так близько. Хочеться зірвати.

На еталон завжди й повсюди – чекає самота. 

Оксана Кузів "Не згинайте мене в дугу..."

Не згинайте мене в дугу

І не ставте в незручну позу,

Аби я витирала вам

З припорошених мештів порох.

Не примушуйте до брехні,

Не дивіться фальшиво в очі.

Я не граю в ігри брудні

І азарт мене цей не лоскоче.

Не чіпайте, у мені струм

Виробляється імунітетом!..

Не згинайте мене в дугу,

Не «зспіваємось» для дуету.

Костянтин Мордатенко "Калюжки мої наморщені!"

калю́жки мої намóрщені!

відсьóрбую, впáвши, гладь;

в груднині кипить Водóхреще

під скрегіт криничних ляд;

брижáті цілую брíвоньки,

зануривши пýчку вглиб,

корóмислами замрíяні,

коли кружеля́є лист;

калюжки мої довíрливі!

я вас обійня́ть ладéн;

читаєте небо – відрами,

розлитий туман ссетé;

співаєте гíмни – нóчвами,

щоб кожен цей страх відчув;

ріллю́ рожаїсту смóкчете

і просите ще дощу…