Ліна Костенко "Я думала, — це так, а то була вже Доля..."

Я думала, — це так, а то була вже Доля.

Душа ледь встигла стати на крило,

і раптом входить Вічність без пароля,

і все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.

Але ж обридла звичка до нещасть!

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.

І що життя ніхто вже не віддасть.

Євгенія Юрчишина-Кулик "Осінь золотиста"

Такі пречисті небеса...

Така скрізь осінь золотиста...

Така навкруг сонна краса

У листі злотім, мов намисто...

Воно поволі так спада,

Танцюючи останній вальс...

Музики ніжної краса

Так заворожує всіх нас...

А листя жовте і багряне,

Зелено - жовте, золоте...

Це чудо дивне, незрівнянне

Під ноги тихо так паде...

Шурхоче листя під ногами,

І так мені його шкода...

А ти шепнув мені устами,

Що я -- найкраща крізь літа...

Василь Симоненко "Ромашка"

Цвіла ромашка в полі на межі,

До сонця й вітру бісики пускала,

Аж доки руки лагідні чужі

Ромашку для букета не зірвали.

Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,

Ти цілувати їх була готова,

Для них за біль своїх образ і мук

Ти не знайшла докірливого слова.

Благословляла тихо мить ясну,

Коли в його потрапила тенета,

А він тебе і не любив одну,

А лише як прикрасу для букета.

Оксана Кузів "Гості"

Час не летить, то просто ми не вічні.

Час був, час є і буде на віки…

То тільки ми гостюємо у Вічності

Одну секунду… Кажемо, роки.

То тільки ми собі таки міркуємо,

Що люди – вісь і крутиться Земля

Довкола наших похотей і пристрастей...

І кожен з нас -- то Всесвіт, то стезя…

А ми ніхто… Точніше, гості блудні,

Котрих Господь в обитель запросив,

Аби ділили разом свята й будні,

Спожили Хліб й Вино, побули з Ним…

Час не летить, то просто ти не вічний.

Час був і є, і буде на віки…

Отож  поводься у гостях по-людськи,

Для чогось Бог хотів, щоб гість був ТИ…

Олена Галета "Не зводь мостів..."

Не зводь мостів.

Мости — то тільки свідчення

Про те, що не зійдуться береги.

За кожним кроком

меншає снаги

І більшає води у руслах відчаю.

Повернення

тривалі і страшні —

Не стане вір, щоб вистелити відстані.

Мовчання кожне

має іншу істину —

Сріблясту рибу в чорній глибині.

А на душі

насипано піску,

А за душею вітер, ніби з вирію…

Ковтаєш воду,

мертву і м’яку,

І жодне слово голосом не вигрієш. 

Галина Кончаківська "Про кохання... і не без моралі"

Залицявся  вітер до калини:

"Люба, стань дружиною мені.

Даруватиму тобі щоднини

Кришталеві роси весняні.

Буду колискової співати

Кожної вечірньої зорі.

Ще... від спеки буду рятувати,

Як пектиме сонце угорі..."

А калина вітрові сказала:

" Солодко ти вмієш говорити.

Тільки гарних слів для мене мало...

Доведи, що будеш вік любити!"

Але вітер вже її не слухав -

Над швидкою річкою гуляв.

Ніжно-ніжно над лозою дмухав

І... плакучу вербу підмовляв.

Галина Кончаківська "Знайду свій загублений світ"

Дам волю думкам і мріям

І випущу їх в політ.

І, може, бо є надія,

Знайду свій загублений світ.

Немає у ньому тривоги,

Все просто і легко у нім.

До щастя ведуть всі дороги,

А щастя провадить у дім.

Немає у ньому печалі.

Довкола сама благодать.

А сльози – душі скрижалі –

Хіба що росою блистять...

Блукають думки і мрії...

Та світ той далеко від нас.