Олена Галета "Не зводь мостів..."

Не зводь мостів.

Мости — то тільки свідчення

Про те, що не зійдуться береги.

За кожним кроком

меншає снаги

І більшає води у руслах відчаю.

Повернення

тривалі і страшні —

Не стане вір, щоб вистелити відстані.

Мовчання кожне

має іншу істину —

Сріблясту рибу в чорній глибині.

А на душі

насипано піску,

А за душею вітер, ніби з вирію…

Ковтаєш воду,

мертву і м’яку,

І жодне слово голосом не вигрієш. 

Галина Кончаківська "Про кохання... і не без моралі"

Залицявся  вітер до калини:

"Люба, стань дружиною мені.

Даруватиму тобі щоднини

Кришталеві роси весняні.

Буду колискової співати

Кожної вечірньої зорі.

Ще... від спеки буду рятувати,

Як пектиме сонце угорі..."

А калина вітрові сказала:

" Солодко ти вмієш говорити.

Тільки гарних слів для мене мало...

Доведи, що будеш вік любити!"

Але вітер вже її не слухав -

Над швидкою річкою гуляв.

Ніжно-ніжно над лозою дмухав

І... плакучу вербу підмовляв.

Галина Кончаківська "Знайду свій загублений світ"

Дам волю думкам і мріям

І випущу їх в політ.

І, може, бо є надія,

Знайду свій загублений світ.

Немає у ньому тривоги,

Все просто і легко у нім.

До щастя ведуть всі дороги,

А щастя провадить у дім.

Немає у ньому печалі.

Довкола сама благодать.

А сльози – душі скрижалі –

Хіба що росою блистять...

Блукають думки і мрії...

Та світ той далеко від нас.

Галина Кончаківська "Янголи посеред нас"

Блукають янголи – самотні і забуті,

Облиті брудом нашої брехні,

Святою ласкою до нас прикуті...

Блукають янголи…А ми, сліпі,

Снуємо світом, погляди ховаючи.

Шукаєм раю! (Боже, де ж той рай?)

І б`ємо цвяхи, душі розпинаючи,

А потім кажем серцю: не ридай...

Галина Кончаківська "Гроза"

Розсікали небо блискавиці.

Вітер хмари шматував зубами,

Злився, безсоромно рвав спідниці 

Молодим вербичкам над ставками…

Очерет хилився аж до плеса…

Чи соромився, чи то злякався…

Раптом почорніла синь небесна, 

Розлилась дощем. Мов жбан урвався!

Світ завмер, закутавшись в стихію,

Що… здалось… на мить життя пропало…

Лиш вітри ще більше шаленіли

Й небо громовицями стогнало.

Та за хвилю все раптово стихло…

Десь пропали хмари, дощ спинився.

Посміхнулось сонце, і поникло

Колос на полях заколосився…

Василь Симоненко "Тиша"

Не розірвати цю холодну тишу,

Вона міцна й похмура, мов граніт,

Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу

Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі, й шторми — то дитячий лепіт,

То відчайдушний виклик німоті,

То безнадійний крик у безконечнім склепі

І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.

О, чим її, прокляту, розірвать,

Щоб зашуміло щастя стоголосне

І не дало нам більше спать?!

Ліна Костенко "І тільки злість буває геніальна"

І тільки злість буває геніальна.

Господь, спаси мене від доброти!

Така тепер на світі коновальня,

що треба мати нерви, як дроти,

А нерви ж мої, ох нерви,

струни мої, настренчені на епохальний лад!

А мені ж, може, просто хочеться щастя,

тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!

Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.

Лежить під небом, чистим і високим,

холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,

і я у ніжність ледве добреду.

Яким вогнем спокутувати мушу

хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.

Смаглява золота віолончель.

Справляло б тіло пристрасті обжинки

колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,

такі б ото улучила слова,

що як по змісту, може, й в'януть вуха,

а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни

на цю, таку струнку, віолончель,

що їй футляр — усі по черзі труни

вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.