В
подолі осінь сни мої колише.
Шмагає
батогами вітрюган.
Для
всього є свій час - для слів, для тиші...
і
навіть для загоювання ран.
А ніч
осіння йорзає на стрісі...
то
клену підправляє ірокез,
то
зорями натхненно пише вІрші
на
голубому аркуші небес.
А
листя все летить, як Божа милість, -
в
шаленому кружлянні з висоти
на
руки мокрих вулиць приземлились
мільйони
парашутів золотих.
Каштанові,
березові, кленові -
з
високого потрапили в земне,
щоб на
своїй, ніким не знаній мові
сказати,
що усе колись мине.
Що
осінь запалає, заіскриться,
лише
стряхне з подолу мої сни
і, мов
тонка медова паляниця,
впаде
в таріль голодної зими...
А ніч
шумить, а ніч очей не мружить,
збагнувши,
що приходить лиш на мить,
а
осінь ділить навпіл мою душу...
А
листя все летить, летить, летить.
Немов
мого життя осінній танець:
пірнувши
з головою в листопад -
роки
мої летять у сиву далеч
без
права повернутися назад...
Немає коментарів:
Дописати коментар